Україна в 1932-1933 роках пережила страшну трагедію – Голодомор, який забрав мільйони людських життів. В Україні щорічний національний день пам'яті припадає на четверту суботу листопада.
     О 16:00 оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання, після чого по всій Україні відбувається акція «Запали свічку»: всі охочі несуть свічки до пам'ятників жертвам. В акції можна взяти участь, запаливши свічку в своєму вікні.

     Голодомор забрав: 4,5 мільйонів життів. За 1932-1934 роки від голоду померло 13% від загальної чисельності населення України. Найбільша концентрація смертності спостерігалася у 1933 році, на цей рік припадає 90% людських втрат.
     У червні 1933 року в Україні помирали:
     щодоби – 34 170 осіб
     щогодини – 1 420 осіб
     щохвилини – 24 особи.
     До Дня пам’яті жертв голодомору та політичних репресій в Рожнятівській бібліотеці організовано книжкову виставку-реквієм «Голодомор – печаль і скорбота України». Тут представлено документи, фотографії та публікації про геноцид української нації, спогади і свідчення очевидців, тих, хто у своїй пам’яті крізь роки пронесли страждання та біль спричинені тоталітарним режимом.

     Можна засекретити архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна змести сліди злочину. Можна враз і вдруге, і втретє переписувати історію на угоду влади чи ідеології. Та з пам’яттю народу нічого не вдієш, вона зберігатиме правду.
      Шановні читачі, пропонуємо вашій увазі новий вірш поетеси – учасниці поетичного клубу «Об’єднані словом» (Івано-Франківськ), авторки трьох поетичних збірок, члена Асоціації українських письменників та Рожнятівської літературної студії «Горгагни»,  лауреата премії імені Андрія Малишка Наталії Данилюк з Перегінського «Тридцяті».

Тридцяті

Україна. Тридцяті… Холодна стерильна імла.
Я вже майже не сплю, але вірю, що все тільки сниться:
Я – змарніле худюще дівча із глухого села
Десь на Сході, а може, і в Центрі – яка вже різниця?

Холод лютий, як звір, пропікає мене до кісток
І судомою зводить живіт від голодної муки!..
Це остання межа, чуєш, Боже? Я майже за крок…
І коли я впаду, підхопи моє тіло на руки.

Поклади мене там – недалечко, побіля своїх.
На потріскані пальчики дмухаю, подихом гою…
А чи є у людської душі той найвищий поріг,
За яким ти вже більше не чуєш розпуки і болю?

Я не знаю, я просто дитина, зернинка мала
В цій звірячій машині, яку запустив сам диявол!..
Все забрали до крихти – ні двору нема, ні села,
У народу мого й на життя вже відібране право.

Україна. Двотисячні… Місто залите в бетон.
Смітники переповнені їжею, голови – брудом.
Ти шукаєш, де можна дешевше купити «айфон»,
Напихаючи шлунок масним калорійним «фастфудом»?

Зупинися й подумай: тридцяті, маленьке село
В коматозному голоді, кинуте напризволяще!..
Що ти знаєш про спрагу боротися смерті на зло?
Про терору червоного люту оскалену пащу?

Та нічого… А може, і добре, що це вже – архів,
Що десь там загубилась і я у стотисячних списках…
Інфіковані душі прогресом, тому і глухі,
Не розгледиш на відстані те, що не бачиться зблизька.